Пісні про любов і вічність (збірник) - Любомир Андрійович Дереш

Важко переставляючи ноги, ніби шкутильгаючи, на поріг дому вишла невисока опасиста жінка, вкрита хусткою. Її обличчя було широким, темним, наче кавовим. У неї були великі каштанові очі з глибокими зморшками під ними. Широкий ніс і широкі губи. Я дивився на неї, на сиве волосся, що вибилось із-під хустини, на червону цятку в неї між бровами, і зрозумів, що знаю її.

Жінка глянула на мене, і рука її, в браслетах до ліктя, з рушником, котрий ще пахнув бризками масла, враз опустилась.

– Ти все-таки прийшов, – сказала вона, і я завив.

Очі жінки враз змінилися з лагідних на суворі.

– Забирайся звідси, – сказала вона твердо, і я відчув, як сила в її голосі змусила мене піднятися, притискаючи хвоста, і відійти від неї на кілька кроків убік. Піти геть із цього двору я побоявся.

– Забирайся, кажу тобі. Ти псував нам життя, поки був серед нас, а тепер хочеш псувати його, повернувшись із тамтого світу?

На очі її набігли сльози, і жінка змахнула їх. Жоден м’яз не здригнувся на її обличчі, стільки рішучості було в ній тієї хвилини.

– Мамо, з ким ви там розмовляєте? – почувся мені чийсь голос з-за спини жінки, і на порозі з’явилася молода дівчина в сарі, така ж смаглява, як і її матір, з чорним, як ніч у пустелі, волоссям. Блиск її кульчиків, блиск коралів, блиск очей та блиск губ заворожив мене, і я відчув, як моє серце враз огорнула незвична ніжність. За молодицею, тримаючись її спідниці, вийшло маленьке людське дитинча.

– Іди в дім, доню. То просто набридливий собацюра, – сказала стара матрона молодиці, не відриваючи від мене погляду.

Метка смаглявка завмерла, дивлячись на мене. Вона придивлялася, мовби уздріла в мені когось знайомого. Так само і я дивився на неї й наче упізнавав, та все ж – ні. Засмучений, я опустив морду додолу.

– Не женіть його. Він же просто голодний, – раптом сказала молода і гукнула, зникаючи в глибині покоїв: – Зараз я винесу йому їсти!

– Іди, поки тебе не побачив твій син. Не соромся перед ним, – сказала вона.

Син. Я відчув, як всередині мене стиснулося щось живе і раниме. Я відчув, як зустрілися два світи, між якими мене, безпорадного, давить невідома сила. Я бачив, як стікали сльози по щоках грізної жінки, що стояла на порозі, і я не міг відірвати очей від молодої, від блиску її кульчиків, від її ладних форм, а найбільше – від запаху: вона саме вийшла з тарілкою їжі для мене. Пішов дощ.

– Іди до хати, нехай він поїсть, – сказала старша строго, і молодша, подивившись на неї з-під лоба, не розуміючи причини її суворого настрою, шугнула повз неї досередини.

Дощ пустився сильніше.

– Їж, – наказала вона. – На більше ти не заслуговуєш у нашому домі.

Я ступив кілька кроків до миски і став поволі хлебтати їжу. На мене падали важкі краплі води з неба, і, смакуючи недоїдками, запропонованими молодицею, я відчув себе перехожим, одним із тих жебраків, котрі волочаться світом без цілі, не маючи нічого, окрім ціпка та миски. Позаду мене був значно довший шлях, аніж від картонного коробка до цієї миски, – я відчував за спиною мільйони кроків, мільйони вдихів і видихів і тепер, опинившись у непримітному дворі десь у селі посередині невідомого мені краю, відчув себе позбавленим усього – позбавленим більше, ніж мав би це розуміти. Я був на той момент не просто собакою, я був кимось більшим – і страждав через це більше, аніж усі. Я відчув, як лише може відчути пес, що потрапив під зливу, свою непотребність. І та їжа, запропонована серед черствості та байдужості цього світу, тільки гостріше дала мені зрозуміти, наскільки нікому не було до мене діла.

Я вдав, що розвернувся, аби йти. Жінка дивилася на мене, не зводячи очей. Винувато підібгавши хвоста і притуляючись до стіни, я задріботів до виходу. Жінка дивилася мені услід.

Я вийшов із двору й окинув поглядом вулицю, яку вже рясно вмивав дощ. Масивні краплі викрешували іскри з калюж, болото поступово розповзалося, а бруд вулиці зносило потоками води, що стриміли до переповнених канав обабіч дороги. Нечасті перехожі, накинувши на голови хто шалю, хто куртку, шкірили зуби від бризок, що летіли навсібіч, стояли під дашками крамничок, чекаючи, коли вщухне злива. Я відчув, що зараз – мій останній шанс. Я озирнувся назад, на прохід у двір. Стара індуска уже, здавалося, сховалася до хати, бо, як-не-як, періщило з неба нівроку. І раптом я, сповнившись відчайдушності, рвонув назад у двір, кулею пролетів його і вскочив до хати, у наповнений випарами з кухні коридор, у прохолоду кімнат. Інерція пронесла мене на кухню, де молода жінка місила просто на землі тісто, а старша поралася біля горшків. Зрозумівши, що мені тут не раді, я вискочив із кухні і чкурнув до сусідньої кімнати. Весь дім дихав незрозумілою близькістю, наче те все колись давно було моє, а тепер злодійка доля його в мене урвала.

Забігши до крайньої кімнати, де на підлозі було розстелено кілька лежанок, я став на одну з них, широко розставивши лапи, готовий захищати своє право на щастя до останнього.

– Моє! – хотів було крикнути я, та з рота вирвалося лиш сухе бряжчання, наче з подертої струни.

Я зауважив, що на стіні висить дивний інструмент, дуже схожий на той, котрий я бачив у кімнаті Ґамаля в Каїрі. Щось у мені стрельнуло в серці, і я завив на нього, і біль заступив мені розум.

Прибігла молода індуска і стала виганяти мене з хати. Я ж, упершись ногами, стояв до останнього і все вив, вив, вив у розпачі, не розуміючи, ані хто я, ні що я тут роблю.

– Забирайся, – казала мені молода, – Тобі сюди не можна. Ти тут усе забруднив! Що за лихо?

До кімнати, криваючи, зайшла старша жінка з відром у руках. З відра парувало.

Побачивши її рішучий вигляд, я хутенько став протискатися біля її ноги до виходу.

– Куди ж це ти так тікаєш? А ось це ще забери з собою! – сказала вона мені на прощання, притисши ногою до дверей, і виплюхнула на мене воду з відра.

Я відчув, як пекуча хвиля огріла мене,